Якъ поме́ръ нашъ ба́тько, неха́й ёму́ земля́ перо́мъ! оста́вивъ намъ де́въять паръ волівъ полови́хъ, хоро́шихъ. Насъ було́ три брати́; я найме́нший, хло́пчикомъ після ба́тька оста́вся. Сере́дній одружи́всь и поки́нувъ чума́цтво. Ма́ти ду́же проха́ла: »Поки́нь, си́ну, чумакова́ти; я тепе́ръ нещасли́ва у сві́ті, — хоть ти мене́ тро́хи розважа́тимешъ…« Да таки́ й плохи́й вінъ бувъ, часте́нько слабова́въ.
Ста́ли ми зъ ста́ршимъ бра́томъ чумакова́ти. Грицько́ бувъ па́робокъ висо́кий, чорня́вий, кароо́кий, — па́робокъ якъ оре́лъ. Отъ, ста́ли чумакова́ти… — Я вже й стари́й, уже́ дочка́ къ осени́ рушники́ готу́е, а ще й тепе́ръ мині такъ и сни́тця: широ́кий степъ безкра́ій… Сте́летця шляхъ, иду́ть на́ші круторо́гі, рипля́ть вози́, а місяць світить…
»А що́, хло́пче, злічи́въ зо́рі?« гукне́ Гриць, якъ у дзвінъ уда́рить; я такъ и схоплю́сь.
Якъ ити́ зъ на́шого села́ въ Кримъ, тре́ба перехо́дити Куми́ці, коза́че село́, вели́ке, ажъ на двохъ го́рахъ, дві це́ркві муро́вані, річка, ха́ти все но́ві, коло ка́жноі
