— Та вона уміє лиш рзати, а не співати!
— Тогди, видко, добре горло помастила та й підспівувала май-май[1]!
— А злісну, бадіку, возили-сте також — питає командантова.
— Ой тота не даст себе возити, тота скрізь верхом їде гей улан.
— А вона краща від професорової?
— Не годен я, їмостечко, вам то уповісти, бо ні одної, ні другої краси я не мірив, та й не примірював, але пан комендант — аби здорові — то надопевне будут знати.
— Ей, бадіку, ви знаєте, а не хочете сказати!
— Абих по тій правді діждав ше свої внуки подружити. Бо де ж я годен дугу на небі ізжірити, або цвіт у маю ізлічити, або веремячко в косовицю оком перезріти, а хоть ріку запашної ночі зорям із шиї здіймити?
— Видите, бадю, які ви недобрі?
— Їмостечки молоденькі, такі-сте гей зозулечки миленькі, гей весна красненькі, гей медок солоденькі, а такі-сте невірненькі, шо й мені старому слова не повірите й догану даєте!
Їмості топилися як віск від дідових слів та й від сонечка упрівали.
Поруч з гостинцем у яру бігла річка з каменя на камінь і ловила сонце, що купалося на її синім дні межи зеленою смеречиною.
26
- ↑ Май-май — багато.
