— Яке ж то нещастя вас зустрінуло, любки дорогенькі?
— Старий Орфенюк пішов у місто грунта свої на внуків переписувати, бодай голову вломив по дорозі!
— Та й ізза того, ви дітоньки, плачете?
— Бо наша полонина пропала!
— Ні не пропала!
Їмості ахнули із радости, а злісний закликав набік дрімаючого на крісі зеленюка і щось пошепотав із ним, та й зеленюк вхопив кріс у руки і скочив долів гей вовк за вівцею.
Злісний голубив їмості і просив, аби за полонину не журилися ані трішки, бо дід вже не зайде у місто і грунтів не перепише, а його старого не треба жалувати, бо вже досить на світі нажився.
Їмості догадувалися, куди побіг зеленюк і казали, що боються тілько, щоби дід довго не мучився.
Злісний сміявся із них і безпечив їх, що той зеленюк над водою так вивчився стріляти, що птаху-рибалку бє у леті одним стрілом.
Їмості вихвалювали того зеленюка й успокоювалися та обіймали злісного і дякували йому, що висушив їм на личку сльози.
В лісі луснув стріл і розшумівся понад Красноліссям та й шумом ударив у вікна віллі.
Біленька звізда на небі закрутилася,
41
