Бач, і наш вдалий Василько приспів дарити нашу княгиню; хоч о пізній вечері, но стане він за теє зо своїми красними співаночками. «Щось ти нам сумний, та й сам; кажи, може, яка лиха пригода?..» Приступив і старий батенько, сивий голубонько, та приніс спорий кухоль горілки з медом: «Но, жвавий козаче! Бодай здоров був!» — надпив і подав йому: «Відай, утомив-єсь ся, покріпи сили!»
Відобрав, подякував, поставив, втер лице — та й став промовляти:
— Вертаю із Дубровнич, були-смо у дворі просити пана старостича на весілля; він, бачимо, не дуже нам рад був, схнюпився, люто по нас глянув, відвернувся; но небавком знову промовив солодко, вложив Семенкові кілька талярців ясних у жменю, обіцяв прийти, та й відправив, але видко було по нім якуюсь нерадість. Не встигли-смо відійти, може, на двайцять кроків: «Семенку!» — кликнув, відчинивши віконце. Семенко, як стояв, поскочив ід дворові. «Скакай, — казав мені, — домів, я духом приспію».
Уже зступав-єм к долині, мав-єм скрутити поза високу могилу татарськую, оглянувшись назад себе, взрів-єм, сила при вечірній мряці доглянути льзя було, Семенка; спізнав-єм го по легких ногах, спускатися вискоком ко старому крутому шляхові, що то о нім так много старі повідають люди. Куда єму шлях, не знаю і не вгадаю; щось-то лихого буде, лисиця мя перебігла та й
