скоро взрів тумани по корчах, волосся му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце як би мертвець зимною ймав рукою. А нельзя казати, щоб не мав відваги, бо ся не раз добре довело, але змаленька чував о заклятих дівицях, о скаменілих лицарях, о недоступлених про змії райських птицях, то о однооких татарах, людоїдах, великанах і многих інших лихих духах; а скоро то все стануло на умі роєм (а час, ніч темна і місце, гори, дебри і чагари по тому були), то тогди і найсмільшому трусом ставати, а Семен, посміховуючийся на зазір вовка або ведмедя, при найменшім лопоті застигав, бо то, відай, з лихим, не з пирогами.
Замаячило в далечині гей ватров широко розложеною; було то йому, що женчикам в жаркім літі вітрець холодненький; вдивився в ню цілою душею, а радість в його душі калиною зацвіла, і втихомирився дух його, як природа по шайній тучі, і зрадувалося серце в нім вельми, як коли б ясне лице своєї Олени взрів… Затріщало корчами по сухім ломаччю, та й го переймило, скаменів, заголосило:
……з татарської неволі;
Кінець моїй пісні, кінець і недолі…
прожив, бо пізнав Данилка, що го у дворі видів, що то так дико і люто, як розбишака, виглядав, що то на обіцянку пана бути на весіллю, к стіні по-бісовськи ся усміх-
