Не довго ждали, тупот ся змагав, дерли коні, аж земля стогнала.
— Кра-кра-кра!
— Хлопці, в лад! — загомотів верховодник.
Задзвонили топірці та мечі, іскри ся посипали, мов з димні, стерлися дві хмари, б'ючи мовнями по чорних воздухах, а Медведюк буй-туром вергся на супротивника, вибив меч зо жмені, завинув ясним топірцем та й вигнав вражу душу лукаву негідника щелиною в голові: приймив з опалих поганих рук зорю на розсвіті, Оленочку гарную. Челядь граблива поборена, одна порубана, друга пов'язана.
— Семенку! Прийми твою відданицю.
Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за коліна, хотів промовити, подякувати, лиш не вдав за про радість. Приспів і дружба з молодими легінями свойого села, гонячи возьмителя, але діло вже довершене зустріли. Уже Медведюк, хоча й непрошений дружба, скупив княгиню мечем, а они ся вельми жалкували, що не лишено було їм нагріти грабителеві чуприни, стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.
— Вже ми йому карку та нагнули, аж на землю поклоном упав і, відай, не зведеся, аж, мабуть, на Осафатовій долині; бач, окаянник з весілля голоден вертає та сиру землю їсть, — озвався верховодник сильний і потрутив го ногою.
А Семенко ся не тямив з радості, при-
