Старина є то піснь хороша, дзвеняча, що різним способом в наші часи загомонює, що різним настроєм озивається з передвірка до нас — і раз тихим, миленьким голосом промовляє, обнімає солодким чувством серця, а знова піднімає величною силою душу, чудує, казавбись, надприродними ділами ум послідних, — то знову залебедить тужно, плачем голубиним дідів розпланує сини, то знова обвівує потіхою і радощі в серця нагортає, а в душах зводить святую почесть покійним праотцям. Старина є то великий образ, є то дзеркало, як вода, чистеє, в котрім незмущенноє з'являється лице століть. Там тобі, внуче, глянути, а взриш, як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, радувало, а що печалило, яке сонце межи ними сіяло, як думали, яким духом обнімали природу, окрестності, світ цілий, з ким ся стихали і як се на них діяло, який їх світ внутренній, а який зверхний, що їх наділяло
