Не нагріюсь вражим сином,
Як попаде в мої руки!
Скоро блисну му шаблею,
Розіллється біс мазею!»
На ту правду забожився…
А зігнувшися дугою,
До коника приложився,
Шпарков полетів стрілою.
Ані його не спиняє
Рів, ані могила,
Вітром їх перелітає,
Як би мара го носила.
Куди гониш, бісноватий!
Світ вже смерком почорнів,
Сумненько пугач запів,
Ні там людей, ні там хати!
Блуд ту свище, туман грає,
В густі ліси заведе;
Козак на се не зважає,
Гомонить си та й жене.
Станув, к землі припадає
Послухати, де дуднить,
Знов на верх ся вихопляє,
Бистрим соколом летить.
І щез стрілов в густій мряці,
Дудонь замовчає:
Може, ліг вже де в байраці
Та й вовк доїдає.
