Скоро викралася, заховалася в куточок і добре виплакалася. В клясі сиділа хмарна і насуплена. Задзвонив дзвінок. Вона зірвалася і з местю в очах відкинула на плечі свої довгі коси та прошепотіла:
— Ну, добре, тепер я знаю, що робити!..
І підчас перерви Том не покидав Еммі та був з того рад. Старався тільки бути ближче Бекі, щоб їй тим докучити. Зразу не міг її знайти, але як її побачив, зараз посоловів. Вона сиділа собі гарненько на ослінчику і оглядала з Альфредом Темплем книжку з образками. Вони обоє були такі заняті малюнками, похиливши над книжкою свої голови, що — здавалося, — не помічають нічого, що довкруги них діється. Заздрість розлилася вогнем по жилах Тома. Каявся, що не помирився з Бекі тоді, як вона того хотіла. Назвав себе блазнем, дураком і всякими иншими не дуже гарними словами. Мало не заплакав із гніву. Еммі весело щебетала як сорока, бо її серце раділо, а Томові якби заціпило. Він майже не чув, що говорила Еммі, а коли замовкала, ледве проговорив „так“ або „ні“, і то звичайно не до речі. Його тягло за школу, якби хотів налюбуватися тою ненависною картиною. Він страшенно був лютий, що Бекі Течер зовсім забула, що він ще на світі. А вона бачила його добре і знала, що вже побідила та раділа, що він терпить тепер так, як вона передтим. Вже не міг слухати щебетання недогадливої Еммі. Том хотів від неї викрутитися, казав, що має якесь важне діло і мусить іти, бо час минає, — та дарма, дівчина ані думала перестати. „Якесь лихо надало її, чи я її вже не спекаюся?“ — подумав Том. Нарешті якось її позбувся, але добродушне дівча обіцяло, що ждатиме на нього по науці. Лютий побіг Том геть.
— Всякий инший, — думав Том, аж зубами скрегочучи зі злости — всякий инший, лиш не сей. Лиш не тота вицяцькана малпа, що вважає себе за ліпшого, ніж
