— Ет, говорите. Заріс чоловік, неголений тай такий, як старець. Ану, якби обголив ся, тоби-сте й не пізнали.
Гриць повернув голову тай дивив ся сльозавими очима на Семениху:
— Добре кажете, кумо. Дай вам Боже здоровлє. Та я вже три недїли неголений.
— А якже, а якже! — говорила Семениха. — Таки треба підголити ся. А що-ж? То так уже веде ся. Но, а якже. Таже то й вісповідати ся требба, та як неголеному?
Гриць повернув голову назад ід стїнї тай прошептав:
— Та як?… — Чого менї сповідати ся?… Таже я ще не вмираю.
— То нїчого-нїчого! відповіла Семениха. — Але хно знає, чіє завтра? Вісповідати ся треба. Чоловік не знає, на чім стоїть. Сповідь нїчого не завадить. Ану, не дай Боже чого… Хто то може знати?
Грициха зітхнула:
— Ой, треба-треба. Добре кажете, кумо. Я вже се від давна собі міркую. Ану-ж зайде ся в ночи тай по нїм? Відтак люде говорити-муть, що через мене несповіданий умер. От я таки піду до ксьондза, най вісповідає. А ви скочте, Іванишко, за своїм, най прийде підголити.
Семениха встала з лави:
— Та ви, кумо Грицихо, сидїть; вам мука ходити. Я йду до дому, возьму кожух тай сама піду. Заки Іван підголить, то я вже й верну ся.
Проциха пішла також із Семенихою.
Іваниха лишила ся сама. Мала щось важке сказати, але не могла зважити ся. Вона була мягкого ангеля. А до того ще недавно віддала ся тай не привикла ще межи людьми так поважно говорити, як молодицї. Дожидала, щоби її Грициха взяла на розмову. Але Грициха не зважала на ню, вона говорила до Гриця:
— Видиш, Грицю, не маєш уже що крутити божим світом: чужа жінка казала тобі висповідати ся. Заповторив-єсь цїле
