Суд. Кравєсь у пана прутє з лугу?
Об. Нї.
Пан. (сердить ся). Та як можна так безлично брехати? Таже тебе ймили гуменний і окоман!
Об. Я брав собі топливо.
Пан. Та в ночи?
Об. Бо в днину не давали.
Суд. Чи ти дурний, чи вдаєш дурного?
Об. Шо правда, я трохи придуркуватий, бо мене маленьким затовкли в головку, але робітник із мене добрий. Най пан скажуть: три роки у них служу.
Пан. Та так-єсь ся менї віддячив за моє добре серце, шо тя три роки годую?
Суд. Що маєш сказати на своє оправданє?
Об. (дивить ся на ніжку від стола).
Суд. На щось крав прутє?
Об. Бо менї належало ся.
Пан. (перебиває) Дивіть ся, пане судиє, що за безличність! Соціялїста; дїлив би ся зо мною!
Об. Я мав згоду с паном за топливо. А чим-же менї жінка обід зварить? Тепер коло плуга… тяжка робота… враз із волом від досвідку до темної ночи.
Суд. Що?
Пан. Алеж, пане судиє, я єму дав ведля згоди — ріпак, так як шо року.
Об. Ріпак перемок… зогнив. Та чим топити? Слота вдарила. В мене хорім нема, а таку купу до хати не мож забирати. А ріщєчко все инакше: хоть до хати забери, а хоть як вимокне, то борше висхне.
Суд. Та що тут богато говорити? З єго зізнань виходитьь що вкрав.
Об. Я нїчого не крав, я топливо брав. Менї належить ся.
Суд. Як міркуєш, що тобі належить ся, то запізви пана, а красти не вільно.
Об. Куда запізвати?
Суд. До суду.
