Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/18

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


і завжди збентежливо дивився на хлопчину. Михайлик його трохи боявся. Командир іноді подовгу його затримував, випитував про всяку всячину та жартував. Одначе Михайликові це було не надто приємне: він почував себе ніяково і не завжди знав, що на такі жарти відповісти. Часто бачив, що його відповіді зовсім невдалі. Єдиним його бажанням під час таких розмов було — найскоріше втекти, хоч командир здавався Михайликові гарною, сильною і доброю людиною.

Зовсім інший був дядько Андрій, його ройовий. Він був грубий і говорив басом, рідко про що Михайлика питався, але завжди давав йому яблуко чи калача. Щоправда, дядько Андрій дуже хмурився, коли бувало Михайлик надто розгуляється, але Михайлик його не боявся. Коли ж Михайлик приходив змучений, дядько Андрій зразу стелив йому біля ватри коца і казав: “їж і лягай!” Михайлик запопадливо їв юшку і лягав.

Над ним тихо світились зорі, і дерева високою банею єднали свої корони. Час від часу звідкись доносився тихий подих — то злегка хитались і немов зідхали дерева. Табір неголосно гомонів, мішались слова й сміх. Інколи співали тихенько, по-партизанськи. Тоді в грудях Михайлика збиралось щось добре, величне. Ватра тріскотіла й кидала іскри. У розпаленій грані миготіли якісь образи. Все близьке було червоне й тепле, все дальше — чорне, таємниче, злегка посріблене. Ось дядько Андрій біля ватри мов помальований. Михайлик чув, що є десь такі люди червоні, індіяни. Потім дядько ішов поміж дерева і вже ставав чорний, грубий, такий, як лісовий ведмідь. Михайлик тісніше притулявся до Бровка, що лежав біля нього, обіймав його за шию і міцно, по-дитячому засипляв.

Часто друзі-партизани брали з собою Михайлика на розвідку вночі. Вони вже переконались, як може