За кілька днів під табір відділу прийшли з села дівчата з обідом і оповідали про урочистий похорон у районному центрі чотирнадцятьох офіцерів штабу НКВД — жертв партизанської засідки.
У трудах, невигодах і пригодах провели партизани літо.
В очі заглядала слизька, холодна осінь з ночами понурими, довгими-предовгими. Всі ці ночі мусів Михайлик маршувати; відділ якраз перебував у довгому поході-рейді. Раз, доволікшися перед світанком після сльотної темної ночі на якусь лісову поляну, відділ дістав наказ стати постоєм. Докраю виснажені стрільці падали, де хто стояв, у поспіху загортаючись в коци й непромакальні плахти. Тільки стійкові вартували. Бровко примістився в головах Михайлика, який скулився і заліз під пахву грубого дядька Андрія. Бровко сумно моргав своїми темними бровами і порскав від набридлого дощу. Все ж таки він уперто виконував свій обов'язок вартового.
Стійка змінилася.
За годину прибігли задихані дозорці сповістити, що наближається група большевиків. Наші стрільці вмить були готові.
Поміж рядами ходив командир. Його рівний, рішучий, гострий, хоч і притишений, голос вникав у кожний куток душі партизанів. Командир усе знає, все передбачає, немов уже зразу дає перемогу. Не може бути невдачі, не може бути безнадії, коли твій командир говорить і дає накази!
