Сї слова налазили навкучливою, упертою мухою в єго душу, в єго серце… Тосьо сам не знав, чого єму стало так важко і прикро, чого власно ті слова так єго вразили.
Засумований і наче хмарою обвитий вернув Тосьо до дому. Перед материю оправдував своє зле розположенє умученєм, і завчасу з вечера пішов до своєї комнатки.
До пізної години сеї ночи Тосьо розважав свої думки читанєм „Кобзаря“. Єго він дістав на спомин від тих товаришів, що їх підготовлював до матури, і ся книжка, сї скарби сьпівакових дум стали з тої хвилї для него жерелом цїлющої водицї. Читаючи твори народного ґенїя, вливав він по капли наче бальсам сю водицю у свою душу в годинах своїх молодечих поривів, або в хвилї якоїсь непогоди в душі. Від них ставало чим раз яснїйше в голові сина Мариї.
|
|
Другого дня пішов Тосьо враз з материю до церкви. По службі Божій прикляк він і собі перед престолом Богоматери і молив ся щиро, горячо. І не пішов син з материю з церкви до дому, а просто до пан-отця за порадою. Він рішив ся іти на теольоґію. За одну ніч важких думок своїх після вчерашної пригоди Тосьо пізнав свій шлях неминучий. Мати думала, що син робив се лишень для неї. Вона була певна, що се стало ся за ласкою тої, що́ чи раз бачила єї тихі, горячі сльози. Тосьо знав, що догодить найкрасше своїй неньцї сповненєм єї задушевних думок, але він перше всього поклав собі метою будучу працю для того народа, що єго чужі лихословили хлопом, худобою, безрогою.
— Синоньку! — говорила урадована Мария, — от і ласка Божа справила тебе після думок мого серця.
— Або-ж ви, мамусю, так дуже сего бажали?
— Ще-ж чого ! Ти-ж вірний образ твого батька покійного. Тільки-б тобі в ризах стати, тай твоїй матери голову стиснути перед престолом, а то вже відтак хочби і в могилу!
— Чого-ж в могилу? Чого-ж зараз такої сумної розказувати? Поживете, матусенько, зі мною, дасть Біг до пізного віку.
— Дай Боже! дай Боже!… — говорила мати і раднїйше стала заходити ся, щоб сина, як лиш мога, виправити між чужі люди по людськи.
