Як був собі дід та баба, та було в їх по дочці. У дідової дочки й корівка єсть од матері. От мачуха й говорить на дідову дочку: — „Жени корову пасти!“ І дала їй на день кужелю прясти, що й за три дні не спрядеш. Вона й погнала та й плаче дорогою. А корівка питає: — „Чого ти, дівонько, плачеш?“ — „Як же мені не плакати? дали стільки кужелю прясти“. — „Не журись, — каже, — сажай мені кужель у праве вухо!“ Вона всадила, а з лівого вуха й виймає, уже попрядений… І так що-разу. А оце, як стане смеркаться — і пожене корівку додому.
От мачуха бачить, що вона таку гарну пряжу носить, та й каже на свою дочку: — „Гони, доню, ти пасти корівку і кужелю бери“.
Та пожене та на полі й каже: — „Сороки, ворони! летіть до мене кужелю прясти!“ То сороки й ворони поназлітуються і поросхапують кужель, та й порозносять на гнізда. Увечері вона й пожене ту корівку додому. Додому прижене, то мати й пита її: — „А що, доню? попряла кужель?“ — „Ні, мамо, не попряла: сороки та ворони поросхапували“.
От мачуха й думає про дідову дочку: — „Ну, хто їй помагає так гарно прясти?“ Та й підгляділа… Тоді на діда: „Заріж та й заріж, діду, корову!“
От, дідова дочка погнала корівку пасти. Жене та й плаче. Так корівка й питає: — „Чого се ти плачеш, дівонько?“ — „Як же мені не плакати, що тебе хочуть зарізати!“ От і говорить тая корівка: — „Слухай же, дівочко:
