Почував себе як делїнквент на волї. Иого думки зроджували ся свобідно, їх не сковувала вже нїяка постанова, а як свобідні дїти буяли по вільнім просторі, линули гень на широкі лани і манили самого Миколу тамтуди, до ріднї.
Микола не супротивляв ся. Опинившись по серединї села завважав, що гурток дїтий вертав із облави в чужий сад. Старші дїтваки обладовані райським добром, обережно переправляли ся поверх плота, а малі ледво пересували ся дїрами попід пліт. Дїтвак, що перший спостеріг Миколу, крикнув: „Лях іде!“ Всї дїти як стадо воробцїв пирхнули в загін копалень і скричали: „Злодїй! Зллодїй! Зллодїй!“ Пару кроків дальше з бічної вулочки вибігло на дорогу двоє иньших дїтий, та побачивши Миколу з жахом покопотїли назад у вуличку кричучи: „Зллодїй! Зллодїй!“
Микола вже ладен був сьміяти ся, але в міру як вслухував ся в той дїточий клич, прикладав його до себе як зовсїм заслужений. — „Дїти в праві! — думав Микола, — бо все, що здатне до працї, на полях, а село зістало пусткою, тілько злодїй в таку хвилю міг блукати по селу за наживою“. Він справдї злодїй, бо коли найблизша його рідня купала ся в горячім потї головно тому, щоби своєю працею придбати на стілько добра, аби вигідно удержати його в школах, він побажав роскоший, їхню працю уважав чимось негідним і от-от мало що не прокляв свій рід.
Микола хоч збентежений, ступав бадьоро, як по щасливо відбутім „saltum mortale“. Мав
