— Нема війта! Тепер я буду вашим вітом! — репетував Василь і ходив поміж людьми.
Надбігла жінка Загуменного і кликала його до дому:
— Ходи, Василуню, до дому, ходи, ходи! Будеш війтом, тілько ходи до дому! — лебедїла крізь сльози жінка і тягла Василя за рукав до дому.
Укінчений кандидат учительської семінарії Василь Сапогівський їхав з повітового міста до Окуньцїв на першу свою посаду. Він раненько полагодив невеликі свої орудки, на хвильку забіг до староства зложити службову присягу, опісля наняв жидівську однокінку і пустив ся в дорогу. Спішив ся, бо як твердив Жид-візник, до Окуньцїв був шмат дороги. Сапогівський розпитував по містї за окунецькою підводою, але не дуже то й дивував ся, що підводи не було; адже-ж він знав, що в сю пору хлїборобови нїяково відривати тягло від роботи. Так Сапогівський мусїв їхати з Жидом, та всеж не тратив надїї, що може в дорозї зустріне й окунецьку підводу.
Днина була погідна. По полях галайкали пастухи, покрикували погоничі при плугах. Хлїбороби звозили чорну ярину, орали, сїяли. Поля були сумні, опустошені. Над цїлою природою вже тяжіло щось важке. Тільки ранні озимини грали против сонця роскішною зеленю і манили око.
