вибирав що найгарнїйші партії, відповідні до свого півбаска, і співав. Окуньчани влесливо глядїли то на Сапогівського, то на вікно, як коли-б забренїла шиба.
Сапогівський перестав співати, перейшов ся кілька разів по кімнатї і зупинив ся коло молодицї, що принесла для нього їду.
— Чий ти синку? — спитав хлопчика, що його держала молодиця на руцї. Хлопчик відвернув ся і приляг до мами.
— А вже-ж, що татів! — відповіла молодиця.
— То Василїв! — відповідали люди, показуючи на Загуменного.
Сапогівський узяв хлопчика за руку і мовив:
— Не бій ся мене, дитинко, а послухай, що я тобі скажу! Я дякую твому таткови, твоїй мамочцї, вашим курочкам — чорненькій і чубатенькій за те, що мене нагодували і не дали з голоду вмерти!
— Господи сохрани! — крикнули селяни.
— Як виростеш, синцю, то вчи ся на сьвященника, на адвоката, судію, а на вчителя нї, бо тебе в село не пустять!
— Не ріжте нас, пане, без ножа! — скрикнув Загуменний. — Чоловік темний і дурний, то собі рівня! Признаю ся перед вами і перед цїлою громадою, що я найбільше накоїв вам лиха, а тепер навіть не знаю, чи сьмію просити, аби ви зістали ся в нас! Що було, те минуло, а пан най таки зістають ся з нами!
Всї присутні заворушили ся.
— А прошу… я нїчого… менї нїчого до того… прошу спитати ся ще о. пароха! — бубонїв Павло Апостол.
