дїлила всевладного пана-дїдича від безправного хлопа. По знесеню панщини ся панська челядь опинила ся на становищі бездомних пролєтаріїв. Очевидно мусїла почувати себе покривдженою і тяжко банувала за минулими добрими часами. Гадка про відбудованє Польщі оживила в двірській прислузї найгарнїйші надїї. Горячійші голови з людий того крою поспішили в перший огонь. Вони не мали нїчого до страченя, а сподївали ся здобути богато. Ті, що полишали ся дома, рівно охочо спішили на поклик місцевих керманичів повстаня. Економи завішували на клинку гарапи, гуменні кидали в кут карбовані палицї, креденсові льокаї і вся челядь хапала за збрую, аби бити ся за Польщу. Великі драбинясті вози довгими ночами відставляли повстанцїв до Салївки.
О. Савин Власович жив до сього часу зі своїми панами дїдичами по сусїдськи. Приходство і двір, як добрі сусїди, завсїгди оминали ріжницї, обопільно робили собі чемности і заєдно старали ся винайти щось таке, де би могли бути разом. О. Власович з відповідною уважливістю віддавав дїдичам коляторське „гомаґіум”, а ті шанували о. пароха як духовну особу і все вміли придати цїни його академічним студиям, хоч самі не любували ся в висших науках, уважаючи їх якимось швабсьим крамом, конче потрібним для тих, що не були bene nati et possessionati. Притім о. Власович був милий і товариський чоловік. На лицї смаглявий, із замітними слїдами сивини на чорнім волосю,
