за таких, що иньшим поспадали зо стола, самій не хотїло віддавати ся, а тепер прийдеть ся сивіти дївкою!
— Бог з тобою! Славити Бога, ти не крива, не слїпа; кождому відомо, що ти дївка до людий, — уговорювала Настя.
— Як би було придане!
— Або я мала яке придане? Просто з заробітків пішла за ґазду.
Настя говорила правду. Небіщик старий Кавун мав землї досить, а потребував робучих рук. Він казав Петрови сватати Настю, бо видїв спосіб у її руках. Анна не перечила ґаздинї. Знайшла рискаль, шурнула ним у піч, вистругала печину, а палениско зілляла водою. Засьвітила каганець, набрала глини і полїзла в піч. У печи зробило ся темно і глухо, Аннї зашуміло в ухах. Накладала піч глиною і присьвічувала тим каганчиком. А на душі робилось їй щораз то гірше. В грудях було повно чогось. Анна хотїла його видихнути, коли-ж бо хапало ся серця і боляче стискало, мов клїщами. Голови чіпала ся морока. Гадки наплинали самовільно, спотикали ся з собою, як би бороли ся. Аннї повидїло ся, що сьвіт перед нею стїснював ся і глух в отій печи. Її огортав темний смуток. Пробувала не піддавати ся сумовитим гадкам. Адже ж у Кавунів їй добре. Пригадувала собі, чи не скривдили її коли чим, і не пригадала нїчого. Зробила ся якась безсильна, аж заплакала. Щиро бажала, щоб хто приязно заговорив до неї.
Колись бувало мати погладить її по головцї, приговорить і вона веселїла, забувала біль. Та тепер і мати не та стала. Задля своєї користи пуджала її сивою косою. Нїхто не за-
