ся. Тодї саме порадив сьвященник дати Миколу у школи. І як воно пішло?! Скринка валяла ся без гроший — а він узяв тай відвіз її Миколї на книжки. Великі пішли за Миколою гроші. А що ще піде? Старий важко зітхнув бо видїв, що через Миколу і в ґаздівстві потїсно стало. Тим часом приплила йому ще гадка, чи могло би то бути, що другі дїти відкликали би ся до його батьківської справедливости? А Миколова пайка давно перебрана!
Віз котив ся дорогою вкритою грубо порохом, неначе-б то плив. З міста до дому не було далеко. Михайловичі за важкими гадками і не спостерегли ся, коли опинили ся в ровах над рідним селом Убічею.
Убіч — невелике подільське село. В ньому загороди попритулювані до високої збочи, неначе ластівлячі гнїзда. На веснї, як розцвитуть ся садки, Убіч гарна. Не так то ще давно був у підніжа збочи великий став, від півночи і полудня росли чималі лїси. З того була людям усяка вигода. Згодї як став і лїси зробили ся панськими, як зо ставу вода утїкла, а ходити в лїс шкодило і псови, то Убічани опинили ся на найгіршому місцї. Убіч обминали всякі дороги. До села мало коли навідував ся чужий чоловік.
Крім малої придорожньої каплички в Убічи не було не то школи, а навіть двора, не було коршми. Скапарили ся обі сї інституциї. Убічанські поля простирали ся за ровами далеко на захід. У жнива Убічани навантажували вози
