выбачить минуче, про все забуде и ще затвердить и збереже усѣ козацки̂ права. Козакамъ бо̂льшь можна сподѣватися во̂дъ польскои націи, нѣ жь во̂дъ московского варварства и хижости.“
Нѣ Хмельницкій, нѣ старшина не знали, хто возьме перевагу, то й вырядили одночасно гонцѣвъ и до Поляко̂въ и до Москалѣвъ. До Шереметева Морозъ повѣзъ звѣстку, що козако̂въ напали Поляки, то що бъ во̂нъ швидше прямувавъ до мѣсточка Пятки на по̂дмогу. А до польского табору поѣхавъ полковникъ Петро Дорошенко зъ двома товаришами. Треба було съ Поляками такъ повести рѣчь, що козаки йдуть на мирову зъ ними не съ принуки, а зъ доброи своєи волѣ.
Дорошенко вдався до Любомирского и мовивъ:
— „За що отсе, ваша мило̂сть, Поляки нападають на насъ? Мы й не гадаємо воювати проти васъ, лишень зъ неминучости мусимо оборонятися. Козаки не хочуть ворогувати съ Поляками. Мы прибули сюды за тымъ, що бъ во̂длучити Цыцуру во̂дъ Москалѣвъ и теперь волимо поєднатися зъ вами, коли вы прихильно приймете насъ“…
Гордовитый Любомирскій почавъ пиндючитися передъ козацкими послами. Дорошенко й собѣ по̂днявъ голову и промовивъ:
— „Пане гетьмане! покиньте вы причины старои ненависти, и приймѣть тыхъ, що горнуться до лона во̂тчины; бо — инакше правда за нами. Мы маємо шаблѣ и самопалы. Наша зброя славна. Глядѣть же, що бъ зъ сего не выбухло такого огню, во̂дъ котрого стемнѣють ваши̂ надѣѣ на побѣду, або и цѣлкомъ розвѣються наче дымъ“.
Приѣхавъ Нурадинъ. Повитавшись, во̂нъ, обертаючись разомъ и до Любомирского и до козако̂въ, мовивъ:
— „Пане гетьмане послухай козако̂въ; не годиться нехтувати ихъ прошенємъ; вони вѣрни̂ по̂дданки короля. Та до того, коли лютуватимешь на нихъ, то се тобѣ пошкодить. Таланъ ще не покинувъ козако̂въ. Коли ихъ роздратуєшь, вони, звычайно, кусатимуться. Не дратуйте жь отсеи пчолы, лѣпше берѣть во̂дъ неи мѣдъ. Вамъ бо̂льша слава буде повернути на Москаля и почастувати єго такъ, якъ слѣдъ частувати непрошеного гостя“.
