дованя і набили собі кишеню. З кого хтїв Юрасько здерти гроші, хватав єго — і зараз в яму; і поки той не віддавав всего, що мав, доти нїчого було й думати єму про те, щоб вибратись з неї. Инші дістали київ; сотнику немирівському Берендієви, що вірно служив Юраськови, велїв всипати 300 київ по підошвах, від чого той ледви не вмер.
Яненченко, невтомний товариш і навіть рідня Хмельниченку — і той на останку зрадив Хмельниченка „князя“ і втїк до Поляків; у вереснї 1679 року ми вже бачимо єго на службі у воєводи руського ві Львові. Скоро він, правда, знов вернув на попередню стежку і написав до каменецького паши, що Львів обороняє невеличке війско і що взяти єго легенько, як що Турки підступлять тихо і несподївано. Лист сей було перехвачено і гетьман Яблоновський велїв розстрелити Яненченка.
З Юраськом лишилось тільки 80 козаків; крім того було в него ще 800 Татарів, 200 Волохів та 28 Сербинів. Турки і Татари Юраськові, сподїваючись, що все за ним зійде їм з рук, чинили великі безчиньства, хватали і били людий — словом, як каже оден сучасник Немирівець, у нас така неволя, що і в Туреччинї гіршої не може бути. Гетьмана Самійловича повідомляли, що Немирівцї тільки і бажають, щоб козаки і Москалї прийшли визволити їх; гетьманови радили послати туди війско. Але великих заходів треба було, щоб вибиратись в похід через спустошену в кінець правобережну Україну, де не можна було добути харчів для війска; возити за собою фураж та ще й немалий, на Українї не звикли. Оден проживавший у Молдаві атонський архимандрита вдавав ся з листом до Самійловича і раяв єму прохати у царя помиловання Юраськови, як що він піддасть ся цареви. „Подайте єму хлїба — писав архимандрита — і запевнїть єго царським іменем, що нїякої він не прийме кривди. Він, бідолаха, що дня, що години вболїває по християнстві. Я розмовляв з ним. Ось — казав він менї — горе менї, а з Турком у війску іду! Що вдїяти маю я, невольник? Велять — приходить ся робити! Хоче Хмельниченко до вас, та боїть ся Сібіру. Попроси, нехай цар пообіцяє помилувати єго і побачиш, якого сорому зазнають Турки і як підупаде у них дух“. Самійлович дав про се знати у Москву. I от прийшла грамота царська, де було сказано, що Самійлович може зробити, як найпридатнїйше, на єго думку.
