Тут стояли з своїма ватагами козацькі полковники. Козаки прилуцького полку, прочувши, що осоружного їм Самійловича вже зсадили з уряду, озьвірили ся проти своєї старшини полкової, вхопили свого полковника старенького Лазаря Горленка і живцим спалили в печі, а инчих повбивали. Тай по инчих полках була ворхобня, але душогубства було там менш. Переяславського полковника Полуботка і нїжинського наказного Ярему тільки арештували. За Григорія Самійловича заступили ся тодї піші охочі козаки-сердюки. Вони обкопали валом шатро полковника і лаштували ся зброєю обороняти єго. Але Неплюєв заспокоїв їх. Сам Григорій бачив, що спротивляти ся — марна річ і здав ся, явив ся до Неплюєва і поклав перед ним свій пернач полковницкий.
…Здоров, Грицю! промовив до него Неплюєв, злісно усьміхаючись і зараз же звелїв забити єго в кайдани, а все добро єго, яке було при нему, забрав, як каже український лїтописець Величко: „до своєї ласки і протекциї“. — Неплюєв послав Григорія Самійловича до Ґолїцина, а сей звелїв єнералу Ґордону з великою вартою відвезти єго в Сївск.[1] Ґордон 23 серпня здав єго сївському дякови.
Князь Ґолїцин уважав зовсїм непотрібним чинити слїдство по доносу на гетьмана. На те, щоб скинути гетьмана з уряду, — досить єму було того лишень, що військо не бажало, щоб Самійлович гетьманував; а решту Ґолїцин віддавав на суд Божий, коли донос був тілько лихословєм. В сїй справі він здавав ся на приклад султана турецького, що скидав ханів, не роблячи слїдства, а по самому тілько чолобиттю Татар. Продержавши кільки часу Самійловича під вартою в своєму таборі, Ґолїцин вислав єго до міста Орла; а звідсїль єго і сина єго Якова повезли річкою Окою до Нижнього Новгороду. А в вереснї вийшов царський приказ заслати їх в Кукарку[2] і діждавшись там зими, відвезти — батька до Тобольска, а сина Якова з жінкою до Єнисейська… — Отак, каже лїтописець, Бог карає того, хто з гордощів — уважає других за нїщо: замість маєтностий і скарбів
