м'якому обличчі з характеристичним слов'янським носом і хтивими губами. Трохи вищий від середнього зросту, на зріст стрункий, він проходив повз нас твердою, військовою ходою, уважно, допитливо дивлячись кожному в обличчя, наче відшукуючи щось потрібне або знайоме. Вигляд його справляв вражіння, наче він прислухався до кожного слова позаду.
— Білий! — не витримав хтось серед натовпу паровичників.
— Собака… — почулося збоку.
— Облиш, почує.
— Ну й хай чує.
Здавалося, поліцай ледве-ледве випростався, зупинився на півсекунди й міцніше стиснув щелепи; за секунду він був уже далі, біля нижнього містка.
— Почув, стерво!
— Закладаюся, що це колишній поручник.
— А я певен, — звернувся до мене Сашко, — що це українець, еміґрант. Морда хахлацька, нєт спасєнія!
— Ну, хлопці, не розпускай пельки, бо цей чорт мабуть по-нашому тямить.
