Наталка говорила щиро і обличчя їй було світле, як винне повітря в осени — ранньої.
… Над заводом знову думало небо — темно, недосяжно. Секретар сказав:
— Плюю на всіх і вся. Моя власть і баста!
Його спитали:
— А я?
— І твоя.
— А я?
— І твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
— і їхня?
Всі подивились і подумали, а секретар сказав:
— Це гість.
А Остап п'яно і нахабно засміявся:
— Це той, як його… як ото мітинг був — … попутник. Ха… ха…
Юрко спалахнув, а всі зареготали, а секретар похвалив:
— Нічого, хоч попутник, за те дорогий, — і похлопав Юрка по спині.
… Зорі зазоріли все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.
Сьогодні возив рейки вагонеткою, Юрко, — із вальківничного цеху.
… Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.
… Попутник… так…
Бантини, бетонні крокви і залізне, кам'яне — ми. Ми — король землі. Ми той, що в скаженно-рухомому танці машин керує огняною електричною вагою — непереможною, всесильною.
