рінити українство в Галичинї і в Росії, не спиняючи ся перед найбільш вандальськими варварськими заходами. Українцї не знайшли помочи і підтримки в великоруськім громадянстві нїде, — крім деяких соціялїстичних груп.
Се — треба правду сказати — викликало в Українцях глибоку зневіру до російської поступовости і демократії, до можливости, в союзї з нею, забезпечити повноту українського національного житя в рамах російської конституційности. В сю можливість українське громадянство вірило перед війною, коли завязували ся, як здавало ся, міцні звязки між ним і поступовим великоруським громадянством. Але звязки сї не витримали воєнної проби. З тим стало все більше зростати переконаннє в неминучій потребі забезпечити українському народови державне право — або федерацією Російської держави, а як нї, то повною незалежністю України. Тільки державність признавалась певною запорукою вільного полїтичного і національного розвитку українського народу. Се стало ся і відстати ся не може. Від сього становища не може бути повороту назад, в пройдені стадії чисто культурного самоозначення або культурної автономії.
Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім звязку — се та проґрама даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад. Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенню її з боку провідників Російскої держави, чи кермуючих кругів російського громадянства може мати тільки оден наслїдок — се пересуненнє
