тільки Українцї, а иньшим людям робить тут нїчого. Сї розмови дуже неприємно вражають навіть дуже прихильних для українства людей, а деякі люде поступові, ідейні з не-Українцїв, які по своєму старали ся для краю, беруть собі такі розмови до серця і справдї збирають ся з України перебирати ся до иньших сторін. Не маючи змоги окремо відповідати на такі запитання і заспокоювати затрівожених, я ще раз беру ся за перо, щоб сею дорогою відповісти з усею рішучістю — Нї!
Ні я, нї мої товариші, орґанїзовані Українцї, не згоджували ся з такими поглядами, не мали нїяких таких гадок, навпаки — завсїди проти них виступали, і виступатимуть, бо вони не згідні нї з нашими прінціпами, нї з інтересами України.
Ми думаємо як раз, що Україна не тільки для Українцїв, а для всїх, хто живе на Українї а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людности, служити їй, а не обирати, не експльоатувати для себе.
Всякий, хто водить ся такими поглядами, дорогий співгорожанин для нас, незалежно від того, хтоб він не був — Великорос, Жид, Поляк, Чех. А хто хоче тільки живити ся з працї народньої, бути паразітом, поїдателем солодких кусків — той нам не потрібен, без ріжницї, чи він не-Українець чи Українець.
Виклики про „Україну для Українцїв“ відзивали ся не від нинішнього дня. Але вони походили від окремих людей, або від дрібних гуртків, які зіставали ся поза межами орґанїзованого поступового Українства. А орґанїзо-
