свого екзекутора то в виді нічного духа-привида, з усею прийнятою для того обстановою, то в виді мерлеця-скелета, до котрого не можна доторкатись як до табу, і члени племени, хоч знають містифікацію, підтримують її для страху „непосвященних“, особливо жінок (одною з функцій сих трібуналів являєть ся караннє невірних жінок).[1] Карою являєть ся тут смерть, бичуваннє і т. ин. В иньших орґалізаціях більш практикуєть ся вилученнє з роду і племени таких шкідливих членів, які не додержують ся прийнятого обичаю, і видаленнє їх за межі племінної теріторії; се звичай прийнятий старим правом ґерманським і нашим українським. Такі вилучені з індійських родових і кастових орґанізацій елєменти напр. війшли у всім нам звістну циганську людність, і досі ще у ріжних народів практикуєть ся таке видаленнє.[2]
Загально прийняті юридичні погляди трактують право як вислід або атрібут державної орґанізації, а її знов виразно відріжняють від орґанізації племінної, як стадію пізнійшу і рішучо відмінну. Я вище вже доторкнув ся сього питання (с. 91), і низше докладнійше поясню, що так противставляти племінному житю можна тільки державу клясову, оперту на сильно розвинених принціпах гласности і класових економичних ріжницях, які з них виникають, ті ж усі прикмети, якими характеризуєтъ ся держава, як соціяльна орґанізація, виступають і в племінній орґанізації, котра таким чином мусить увижатись таким же варіянтом публично-правної орґанізації, як і держава клясова. Отже і право — сей атрібут, чи підстава держави, в своїй основі належить до таких же катеґорій, які ми, в ріжних формах, стрічаємо і в орґанізації племінній і в орґанізації клясовій.
В орґанізації племінній воно виступає власне в формі племінного обича́ю. Задовго до того як сей обичай буде спрецізований і записаний, а законодавці почнуть його зміняти відповідно зміненим умовам бутя, племя живе під анальоґичною властю племінного обичаю, який нераз нормує поведеннє кожного члена племени більш докладно і катеґорично, ніж пізнійший закон, і те що пізнійше право клясової держави здобуває в силі зовнішнього примусу і фізичного приборкання, завдяки орґанізації спеціяльних орґанів надзорчих і екзекутивних, те воно тратить в почутю моральної обовязковости, котре звязане з племінним обича́єм.
Тим часом як пізнійший закон приходить до громадянина держави, як щось зовнішнє, силоміць і примусово йому накинене, і державна власть наказує йому, аби не смів „відмовляти ся незнаннєм закону“, —
