лів про сварку, до вартости єі, до частоі переміни прапорів у Галичині.
— А я знаю, звідки у Вас в Россіі такі думки про нас, Галичан, — каже мій vis-á-vis своім язичієм, котре Галичане певноі партіі звуть „твердим русским язиком“. — Се все Драгоманов очернив нас за польські гроші. О, йому багато грошей платять Поляки за єго писання! Сей чоловік багато нам нашкодив… Через нього я не знаю, чи до ворогів ми йідемо, чи до своіх приятелів.
Товариш мого собесідника, молодший і висший, з лиця інтелігентнійший, давно вже показував ознаки неспокою при балаканю свого сусіда, пробував удержати його короткими фразами, а тепер заговорив горяче теж язичієм, та трохи більш подібним до россійщини.
— Та на що Ви піднімаєте тут наші галицькі глупости?! Я Вам казав не раз: залишить йіх тута, то все
