но-політичних ідей. Доводити угро-руську дячківщину до чого небудь свіжійшого можна тілько за посередництвом россійського письменства, до котрого форми вона все таки тягнеся. Треба тілько показати угро-руській інтелігенціі поступовий і демократичний елемент у тому письменстві та критику самого россійського житя, котре через націоналістичні окуляри угроруських патріотів показуєся йім райським. Поряд з россійськими творами, такими, як Записки Охотника Тургенева, поезіі Некрасова, повісті Решетнікова, Успенського й т. і. можна пускати й украйінські, в котрих чисто демократична ідея бере перевагу над козакофільством, — як повісті Квіткі, М. Вовчка і т. и., з галицких повісті Федьковича, а вже послі Шевченка в комплеті.
Звісно що поряд з тим треба б, щоб галицко-украйінська просвітня
