ське недїльне житє. Малі дїти кидали ся між собою перед коршмою сьвіжо зафасованими кофіранками, — а старші тягнули в коршмі замороку та виспівували пяними голосами:
Коба пани панували, коби пани жили
Коби пани по під лави жидівські лежьили.
Коби пани панували, коби пани мали
Коби пани за плугами хробаки збирали.
На бруднім периною вистеленім бамбетли лежав старий сивий Абрамко і догоряв. Очи його сьвітили ся вже неясним блеском, а дихавична грудь піднимала ся тяжко і клекотїла як розбитий горнець. У його ніг сидїв унука малий Шльомко та жибонїв до нього жарґоном. “Правда дїдуню, що ти підеш зі мною єще до лїса. Там так гарно, весело, страх свобідно. Там не так як у нашій хайдері, або на нашій вулици. Правда підемо дїдуню.” Старий мовчав, рукою гладив кучеряву головку хлопчини і задумчиво усьміхав ся. Він знав, що днї його вже почислені. Страшна ядуха мучила його нераз в ночи цїлими годинами. І він не бояв ся смерти. Сьміло глядїв їй в очи і одно лиш єще бажанє
