чорними як уголь кучерями і темними бровами, з під котрих сьвітила пара карих очий, а низше два ряди білих зубків як два шнурки перел визирали з роскішно усьміхнених коралевих усток.
— Ти Надю? — шепнув він.
— Як видиш.
— Ах золото моє, яка-ж ти добра, що о менї не забула. Сядь хоч на хвильку біля мене.
— О! нї! не того я прийшла. Бери сесю книгу і ходи зі мною.
— Куди?
— Не питай, сам увидиш.
Наш герой підняв ся з крісла і вдивившись в карі очи, ішов за ними. А она мовчала і йшла вперед. Дорога вела через лїси і дебри по крутих стежках і стрімких збочах. Наш герой шпортав ся о камінє, падав на ховзких стежках і мало не зачинав нарікати, що пустив ся Бог знає куди і пощо; але за кождим разом коли підносив очи в гору, стрічав супокійний і ободряючий погляд тих карих очий, за котрі був би душу дав, і нова надїя вливала ся в його серце і він сьміло йшов наперед.
— Кудиж ми йдемо? — спитав вкінци несьміло.
— Не знаеш? Таже то дорога кариєри!
Наш герой оглянув ся на боки і дїйсно побачив те, чого перше не видїв. Вкруги, як оком глянув по скалах, стежках і пропастях, драпали ся, котили ся,
