ли йому пошив, ставало по кількох місяцях за тїсне.
Місцеві гумористи зложили були навїть анекдот, що пан Нарашевич — мовляв — льокує свої капітали в самому собі, а пан Тикич якби міг то-б і себе самого віддав на процента. Я навіть гадаю, що панове гумористи мали зовсїм рацию.
Бо приміром пан Тикич, хоч богатий, вбирав ся все дуже бідно і навіть не мав порядного оберрока. Се дуже лютило пана Нарашевича, який при кождій нагодї критикував скупість свого товариша.
— Але-ж бо ви також добродїю не маєте порядного оберрока — говорив дехто до нього — хотячи тим оборонити пана Тикича.
Та тут пан Нарашевич зачинав сипати такими арґументами, що всїм відразу ставало ясно як шварц, що він лиш оден має рацию.
— Мої панове — кричав він в лютости своїй — мої панове, що я не маю оберрока, то менї не дивниця. Бо хоть я не маю, то за те пан Морис має. (Пан Морис звісний гандель делїкатесів в Скоромисли). А як він убере ся в недїлю в оберрок або футро (шубу), як насадить на голову цилїндер, та неначе який граф дує в церкву, то менїй здає ся, що се я сам іду. Що-ж гадаєте, мало я вложив свого майна в його торговлю. Го! го! Ану, нехайби так наші параґрафи були справедливійші, чи не мав би я претенсиї до спадщини по нїм.
