Росла раз серед дрімучого лїса, дичка. Столїтні дуби пригнїтали єї собою а вона проте росла їм на перекір — росла та кріпшала. Тяжка була єї неволя серед тих великанів, гірке було єї жутє, але видобути ся з під них не мала сили. Птички прилїтали до неї та сьпівали єї про сьвіт, про сонце, про волю без краю. А єї від того сьпіву ставало ще тяжче і вона жалібно тріпотала своїми листками та плакала нишком перед тихим вітром на свою гірку недолю.
аж лучило ся, що переїздив по при неї володїтель краю. Сподобав ся йому сьмілий, стрункий ріст дички та приказав єї пересадити до свого города. Тут поручив своїм дворакам піклувати ся нею, а полишивши їм три роки часу на ублагородненє дички — відїхав в далекі краї.
Двораки зачали ублагороднювати пусту дичку. Але вони не знали способу та зачали ублагороднювати єї від коріня. Вони порпали та зрушували навкруги землю, пололи з хабазів, посипали та поливали ріжними масностями, словом робили все що могли і знали. Дичка від того розросла, вибуяла та стала красша і сильнїйша, но коли прийшла осїнь, вона зродила тіль-
