жала ся все близше і близше, аж вкінци можна було вже розріжнити високу стать пана Тикича. Пан Нарашевич зачаїв ся за стовпом і ждав. Як тільки фіра з ним зрівнала ся, вискочив на дорогу, розпустив свій фамілїйний парасоль та громовим голосом крикнув: Гов!
Перестрашені такою несподїванкою ґазда і конї станули, а пан Нарашевич кланяючи ся ввічливо витягнув готовий до підпису вексель, перо і чорнило, розстелив то все на поручу моста, та проговорив любезно: “прошу підписати”.
Збентежений усїм тим пан Тикич, рад не рад викарабкав ся з візка, та з болючим серцем умістив своє чесне “намено” на розложенім папери.
Пан Нарашевич засипав письмо порохом з гостинця, зложив його старанно та сховав до пуляреса а сказавши “моє поштеніє” сїв на візок і від'їхав в свою сторону.
Як опісля статистика виказала, то бідний пан Нарашевич з тої нещасної сотки мало що вскурав. Візник взяв за тоту чортівську ризиковну їзду 15 бальонів, желїзниця 4 бальони, посередник 10 бальонів, покріпленє духа 20 бальонів, так що ледви стала шкіра за виправку.
Гей! гей! Як се нинї важко приходить ся роздобу-
