тило якраз любе соненько а навкруги простирав ся сьвіт і воля без краю. Вона тріпотала зеленими вітками немовби хтїла обіймити ними любі пташенята. Єї було тепер страх весело. Тихий вітрець перед котрим вона так перше жалувала ся, тепер пестив і обіймав єї стрункий стан та шептав до неї зальотно: “О ти гарна красавице! ти найкрасша з поміж всїх своїх подруг! Прийми поцїлуй від сонця, прийми поцїлуй від місяця, прийми поцїлуй від зірок прекрасних. Через мене вони його шлють.”
Так минула весна і лїто а коли настала осїнь наша красавиця вкрила ся чудовими овочами. Хто лиш переходив туди, мусїв їх хвалити. Тодї сїрий чоловік пішов до двораків та сказав: Ідїть і відберіть свою дичку. Прийшли двораки і не могли також начудувати ся. Вони хотїли щедро надгородити сїрого незнакомого чоловіка но той не хтїв нїчого приймити а коли вони радили як би йому за те віддячити ся він зчез їм нечайно з очей.
Якраз минало тодї три роки та з'їхав володїтель краю оглянути свою дичку. І він також не міг налюбувати ся оглядаючи свою колишню дичку. Він хтїв тепер нагородити своїх двораків але вони відповіли: “Пане даруй нам нашу вину однак по ми довели єї до такої совершенности. Сїрий незнаний нам чоловік трудив ся над нею через два роки — його нагороди.” Усьміхнув ся мудрий володїтель бо догадав ся що се
