— Добре, добре — відповів я утираючи слези і поправляючи змятий капелюх.
Лихий вернув я до дому, описав цїлу ту історію і на основі пар. 19 закона о печати післав се “експрес” панови редакторови до надрукованя. Нехай знає по чому локоть кваші.
Никифор Зупакевич вислужений підофіцир австрийської армії був чоловік дуже скупий а по при те дуже цїкавий. По відслуженю двайцять пять лїт при війску дістав патент і пенсию, а купивши собі на ощаджені гроші маленьку реальність, став горожанином місточка Халатова. Був нежонатий і держав при собі старого інвалїда Миколу, який коло нього обходив. Никифор Зупакевич тїшив ся як найкрасчим здоровлєм, а коли часом дещо його заболїло, то все лїчив ся тільки горівкою з перцем, яку вважав за найлїпше і випробоване средство на всї хороби.
Та лучило ся одного разу так, що заслаб він таки не на жарт. Не помагала вже навіть перцївка і треба було засягнути поради лїкаря.
Однак тому, що Никифор Зупакевич був, як ми вже про те говорили, дуже скупої натури то постано-
