ки дзвенячих склянок, попадав він в якийсь солодкий рід знечутя. Цїлий сьвіт його тодї не обходив. Він водив зором по тій дикій товпі і перед його очима ставав образ пекла. “Треба помалу призвичаювати ся — мовляв він бувало, — на тамтім сьвітї як знайду.”
Віднесені вражіня виливав він опісля на папір — нїс до редакції, а одержаний гонорар “сімілї модо” знов перемінював на вражіня. І так тягнуло ся з дня на день в безконечність.
Суха, прозрачна фіґура підійшла до Нового Року, подала руку і проголосила: “А, витай нам, витай на нашій і не нашій земли. Ми тебе здавна ожидаєм, чей завитаєш до нас з щастєм та потїхою!” — “Я дуже рад вам помочи — відповів Новий Рік, і для того маю з тобою богато говорити. Але чи можнаб так де на боцї, бо тут і невигідно і небезпечно” — Сухий лїтерат вийшов і за хвилю вернув в супроводї клаптястого жида в подертих патинках і обшарпанім халатї. Письменник видно упередив його, з ким має до дїла, бо властитель патинків підійшов просто до Нового Року і заголосив, низько кланяючи ся: — “Ай, вай, Гер Пурец, Новий Рік! Вус фир а гонор фир мієх!” — і потащив їх обох в осібну кімнату.
Новий Рік моргнув на жида, а за хвилю сей появив ся з “моцною” і з рибою. На сей вид засіяло на лици письменника вдоволенє. — “Сїдай, сказав все-
