Так немов би опік мене кропивою, не гірше. А в цій хвилині вістря моєї сокири по сам обух утесалося в вуйкову голову, позчерепило її до тла. Він ще раз застогнав — так тяжко, так жалібно, мов грішна душа на муках, і повалився додолу, щез у непрозорій пітьмі в ямі під вивертом. Я й сокири не встиг вийняти, таки з ним покотилася вниз.
А тоді, як не скочу з виверта та хащами, та на плай, та лісом та на поляну, та понад яр, ялівцями — одним духом опинився на полонині коло кошари.
— Стукаю.
— То ти, Паньку? — питає бац із середини.
— Та я, відчиніть!
Устав він, засвітив ліхтарню, відчинив.
— Ну що?
— Та нічого — кажу.
— Був вуйко?
— Та був.
— І пішов?
— Ні, не пішов.
— А де ж?
— Лежить.
— Що ти? — Бац не договорив. — Ой, любойки, а тобі що в ногу? — скрикнув.
— У ногу?
Я й сам не знав, що мені в ногу, і тільки тепер, поглянувши, я побачив, що ввесь ходак і вся онуча і вся волока — кривава, і кров заливає сліди. Раз, одніський раз мацнув мене вуйко по нозі і відразу продер ходак і онучу і ногу аж до самої
