в щонайкращому освітленні, дванадцять гаптарських кросен, звідки, власне, під цей час вставали Сарині робітниці. Це були жінки різного віку, молоденькі й уже майже старі, але всі вбого зодягнені, з затурбованими, схудлими обличчями, дочки або матері, вочевидьки, вбогих, що живуть лише з тяжкої праці, родин. Поміж них звивалася, не зважаючи на свою чималу опасистіть, жвава ще, червоновида, з метким, кметливим, енерґійним поглядом своїх маленьких очей Сара, безперестань балакаючи й жестикулюючи та переходячи від кросен до кросен. Деяких робітниць вона похваляла, деяким робила напоумлення й нагадування. Тут, по-добрячому клепаючи по плечі кволеньку й бліду дівчинку, розпитувалася за здоров'я її діда, бідного, лепського дідуся, що розносив по містові пахощі Горія. Там, голосно цілуючи все в зморшках чоло сивої вже жінки, скрикувала в жартівливому захопленні:
— Ох, що жто за очі! Що ж то за очі ще в тебе, Міріамо! Як ти цю гарну квітку сьогодні вигаптувала! — Де-інде прирікла якійсь вдові, що через цілий рік годуватиме її діти; десь знову, намагаючись прибрати на добротливому своєму обличчі суворого вигляду, погрожувала гарненькій дівчинці в блискучому намисті, що одмовить їй роботи, коли, як до цього часу, вона думатиме більше за приоздоблення себе різним намистям та перснями, ніж за ретельне навчання гаптарству.
