не звела, навпаки — схилила його низько й затулила долонями:
— Бідний він, бідний! Бідні вони! — шепотіла.
Думала про Йонагана й Сару, що побивалася за забитим сином, про похмурого Сімеона, лагідного Горія, про двох юнаків, що сьогодні, на звістку за прибуття оборонця Сіону, мали такі схвильовані обличчя та замружені слізьми очі.
— Бідний він! — переказувала: — зчорнілий із злиднів, із збілілими вустами. Бідні вони всі, смутком, убозтвом та гнівом змордовані! бідні ми всі!
Підвела сумне обличчя й остовпіла, вдивляючись у пітьму простороні, і, немов під дотиком якогось спомину, здригнулася.
— Сказав: „Приходь завтра до кружґанку“. А я… не прийду! О, Артемідоре!
— Артемідоре! Артемідоре! Куди так поспішаєш? І так самотньо, в товаристві лише одного свого Гелія! Де ж поділися веселі твої приятелі? Чи не облишили тебе твої учні та приклонники?
Так озвався гомінкий і пискучий, хоча й оздоблений виборною вимовою великопанського світу, жіночий голосок.
Було це на вулиці, що, звиваючись з-під Остійської брами, спускалася Авентінською похилістю до високої Германікової арки та до річної
