щілини балюстради, що оточувала терасу, могли як слід бачити строкатий і гучний похід, що, минаючи повз Менохімову хатину, шумував сумішними хоровими вигуками:
— Здоров'я й щастя Титові, синові божистого цісаря! Здоров'я й щастя Береніці, чарівній улюбленці Титовій!
— Чи чуєш, Юсте? Чи чуєш ти це? — бурхливо прошепотів Йонатан. — Єврейчине ім'я навіть ця нікчемна зграя сполучає з ім'ям того, хто завдав нашій батьківщині останнього удару. Чи ж може це бути, щоб така спокуса діткнулася людських очей? щоб слина такої зневаги хлюпнула на наші страти й скорботи!
Похиливши обличчя, Юст відповів:
— Гай-гай! Так, здається, має статися! Тит кохає її над зіницю свого ока, а вона… Хіба жінка може опертися чарам променистої краси, сполученої з найвищою в світі гідністю? Тит є за найкрасивішого юнака в Римі й Веспасіянового наступника.
— Я бачив її колись, — задумливо говорив Йонатан, — бачив її, коли, за часів перших повстанських рухів в Єрусалимі, вона вийшла на терасу свого палацу, вся в шарлаті й золоті; заломлені руки простягала вона до нас, благаючи, щоб ми розійшлися, заспокоїлися й не стягали на себе й на всю Юдею мстивої руки римлян… Була чарівна тоді, але нарід кричав до неї: „Ти онука Макавеїв, тож будь подібна до них! За Юдіт будь!
