— За палючого літнього часу виведу тебе, дружино моя, до виноградника, що засадимо його власними руками, і як Воаз і Рут будемо стинати там стиглі кетяги аж до захід сонця…
— Сонце заходить… — вибухнув раптом із дівочих уст крик, що бренів майже жахом.
— Коли цілком згаснуть соняшні проміння, підемо до Моаде-Ель, де слухатимеш враз з цілою громадою те, що маю повідати…
— Пусти мене, Йонатане! Сонце заходить!
Її маленька рука даремне з усієї сили борсалася в залізній його долоні; не розтулив він міцного її стиску. Погляд його затопився в її обличчі похмуро й підозріло.
— Куди хочеш піти? Менохім не повернув ще з Еґерійського гаю… Сарині дочки не кличуть ще тебе йти з ними…
— Сонце заходить! Пусти мене!
— Куди хочеш піти? Міртало! Міртало!
Голос його, коли він двічі вимовив її ім'я, забренів жорстоко та згрізна.
— Сонце заходить!..
— Чи разом з ним заходить для тебе злочинна якась надія?
— Сонце заходить! Пусти мене!
— Слухай, дівчино! — зглуха та суворо крикнув він. — Чому паленієш і тремтиш на всьому тілі, а в очах тобі блищать сльози й полумінь? Куди хочеш піти? Що тебе обходить сонце в
