— З того часу, як твій наречений повернув до вашої оселі, — говорила, — сталася ти, Міртало, замислена й мовчазна. Думаєш, запевне, про те, яким щастям обдаровує тебе споконвічний, вчинивши за вибранку великого чоловіка…
— Мої старі й хворі батько, Арон, що разом з тобою щоденно просиджували в Авентінському кружґанку, прийшли сьогодні до Сариного будинку, щоб поспіль з Сімеоном удатися на святі збори. Вони також бажають побачити тебе, бо ти була завжди перлиною для їхніх очей там, де навколо вас обох були завжди лише самі чужі люди.
Слова ці вимовило дрібненьке, вбого зодягнене й несміливе дівча, з блідим худеньким обличчям та з страдницьким виразом великих, вдумливих очей. Міртала, що, здавалося, цілком не дослухалася до інших своїх приятельок, оповила рукою шию бідної й несміливої Елі, дочки старого хворого Арона та в довгому поцілункові припала своїми вустами до її блідих вуст. Вона була завжди наймиліша їй з-поміж усіх її одноліток і подруг, може, тому, що так саме, як і вона, вміла імпровізувати гаптарські візерунки, і так, як і вона, носила в собі неокреслену тугу за чимсь, що було, може, за ідеал краси та недосяжних для них життьових чарів. Середня Сарина дочка, мала, жвава, вогниста Міріям, нетерпляче постукувала об землю брязкотливим своїм сандаликом.
