Загально знано також, що Доміціян ненавидів Тита, цього улюбленця природи й долі, що від природи й долі отримав усе, що чоловік може мати: чарівну вроду, силу, відвагу, талан, найвищу гідність та болвахвальну любов вояків. Чого ще йому могло бракувати?
Бракувало йому, може, того, що кожен звичайнісінький смертний чоловік має право мати: назви шлюбної дружини для укоханої жінки та посмертного з нею зв'язку?
Сурми на вершку брами знову грали войовничо, врочисто, голосно, даючи знати за кінець видовища. Краєм арени, витягнені знову в довгий рядок, сунули величні, пишні загони, такі бадьорі й незмордовані, що заледве де-не-де з-під зелених вінків на молоді чола спливали краплинки поту, де-не-де біла піна плямила чорну або гніду кінську шерсть, а не одна голова зносилася догори, шукаючи поглядом знайомі або улюблені обличчя, і не одні вуста з-під бронзового шолому посміхалися до похилених над ареною схвильованих і тремтячих з осолоди жіночих уст.
Тит їхав попереду. Він скинув шолома з золотим орлом і разом із щитом тримав його при боці, ледве дотикаючи другою рукою вільно спущених поводів. Нарід міг тепер досхочу надивитися на його обличчя, що за його красу, від краю до краю знаного світу, котилася сурмна слава. А втім, по довгих вояцьких гарцюваннях не було в його
