— Цісаре! накажи, щоб завтра ж прилюдно стяли цього сміливця!
Але тимчасом, як його рух і уста нахвалялися, очі сміялися з'ядливою радістю, збудженою ударом, що діткнув його брата. За удар були Титові не лише крики й прокльони незнаного зухвальця, але цей німий поплеск, що ним обізвалася на нього значна частина отих власне людей, що їх сьогодні він мав замір притягти на свій бік, задивити для своєї мети. Проте, не зігнув він голови; навпаки, його очі, що проти хвилини ще млосно поринали в очах улюбленої, вергали полум'я нелюдського гніву. Лагідний Тит, що його ті й інші починали вже йменувати „осолодою людського роду“, в гніві, в жалю, почувся за улюбленого сина володаря світу й поглядом півбога, що блискавки швиргає, перезрівав очима довкола. Береніка зникла посеред Агріпиного почету, що оточив її й мерщій затулив від людських очей.
Проте, все, що діялося внизу, було за тиху ідилію супроти тієї бурі, що бурхала на горішніх поверхах будови. Там вояки кохали Тита, як отамана, що багато вже разів провадив їх до перемог, а нарід, засліплений його красою, силою та високою гідністю, ладен був позводити для нього вівтарі та поставити його поміж несмертельних богів. Там також клекотіли найглибші погорди та найлютіші урази до єврейського плем'я. А чи ж не єврей був оцей зухвалець, що скаженими своїми словами
