бідного Пріска? Євреєве зухвальництво минулося йому безкарно?..
— Помстилася на ньому Пуденцієва стріла, — закричав Педаній, — він пустив стрілу у товариша Івана з Гішалі… зранений нею, той упав на землю…
— Забитий! — з почуттям невимовної ніби полегкости зідхнула юрба.
Пуденцій затиснув кулаки та в розпачливому рухові простяг руки.
— Нехай Педаній потвердить, що це плем'я — чаклунське! Вбивця мого Пріска впав, уражений моєю стрілою… а проте я бачив його вчора!..
— Де? Коли? Кажи!
— Вчора на Септах… Отой самий, що з блюзнірського свого рота вергав образи на божистого Тита й чарівну Береніку… То був він, отой самий… Хай потвердить Педаній…
— Кажу вам, що то був той самий… — потвердив Педаній, — ми гадали, його забито, аж учора ожив… сьогодні знову потягли його, може, Гарпії до підземної держави…
— Живий! — писклявим, пронизливим голосом скрикнув хтось із юрби.
Чоловік, зодягнений у керею, затремтів. Ніхто на нього не дивився. Загальна увага звернена була на чоловіка в брудночервоній блюзі, з піврудою, півлисою головою. Педаній, дивлячись на нього з свого підвищення, загорлав:
