брязкотом спадали на базальтові плити хідників. Денеякі, посеред вулиці, бавилися в одгадування загадок та чіпляння з зальотними жартами до переходжалих тут жінок. На двері поблизької виборно збудованої корчми вибігла молода й гарна грекиня в жовтому, високо підперезаному червоним пасом одінні і, ставши помежи йонських колон, одкидаючи назад гущавінь горіхового кольору волосся, вабила до себе цісарську челядь своєю, мов статуя, поставою, принадним усміхом та блискучою амфорою, що її вона зносила на руці врівень із своєю головою.
Усі знали, що білі, вишивані золотом туніки малися за ознаку цісарського двору, що її, опріч цісаря й його синів, ніхто в Римі не мав права вживати. Нещодавно оповідалося, як страшенно образився Доміціян, коли Сальвідіній, один з найвеликопанськіших тогочасних шикунів і небіж котрогось із попередніх цісарів, насмілився приоздобити свою челядь у такі точнісінько строї. Отже власне Доміціян одвідував тепер Гельвідієву господу. Його ото відомі з своєї сили нумідійці, як чорні колони, підпирали ноші, що аж купалися в пишноті; його ото челядь золотими гаптуваннями своїх строїв залляла вулицю; його численний та ошатний почет виповнював частину вхідного двору й половину atrium, або першої від входу залі, що її широкі й оздоблені двері були під цю хвилину розчинені навстяж.
