— Боги хай будуть мені за свідків, як несправедливо кривдять мене найгідніші громадяни моєї батьківщини! Бачу, Гельвідіє, що я не маю ані крихотки твоєї ласки. Не узнаєш мене навіть за гідного цісарського титулу, що мені його, як синові божистого мого батька, пристає носити. Як нянька малу дитину, ти називаєш мене лише на ймення, та, як учитель підлітка, повчаєш, що є гидосвітнє богам і людям. А я б волів, гідний, щоб ти мене більше любив і не відмовляв мені моєго. Та, далебі, лагідний я й радше забуваю за наруги. Слушно можу застосувати до себе вірш несмертельного Гомера…
Тут він з добірною реторичною справністю продеклямував по-грецькому:
— „Кров, проте, не кипить у мені так, щоб за пусте буяти, гнів свій гамую розумно…“
І сяючи з осолоди, що йому справила власна деклямація, додав тихше:
— Тебе ж, Гельвідіє, любити не кину й не буду нахиляти свого батька, щоб божистим своїм підписом усвятив він едикта, що банітує тебе на вигнання з Риму або… із світу; але, поміркуй! і своїм вироком передай добра позосталі по нікчемному Луканієві з рук Аргентарії до рук мого приятеля!
На останніх словах гострі і саркастичні нотки забреніли в лагідній ще його мові, рум'янець йому збільшився, але не зменшувалася сумирність
